У нацистській Німеччині значною мірою під впливом невірно інтерпретованих генетичних досліджень психічно хворі піддавалися систематичному знищенню. А із середини XX століття психіатрія стало застосовуватися в політичних цілях для контролю інакомислення. Реакцією на використання психіатрії як апарата насильства держави над особистістю стали роботи Н.G. Marcuse й F. Szasz, які створили антипсихіатричний напрямок. Антипсихіатри вважали, що психіатричний діагноз є формою дискримінації свободи особи. Вони призивали до відкриття дверей психіатричних лікарень для активізації революційного процесу. Під впливом антипсихіатрії в більшості країн миру були уведені демократичні закони про психіатрію.
Психіатрична школа СРСР того часу ближче всього стояла до німецької школи психопатології й була представлена двома основними групами дослідників: московська група займалася більшими психозами, як ендогенними, так й екзогенними. Ленінградська школа - прикордонними психічними розладами. Основоположником московської школи можна вважати М.О. Гуревича, до якої ставилися також В.П. Осипов і В.А. Гіляровський, а ленінградської - В.М. Бехтерев. У результаті «Павловской сесії» 1952 року відбулося руйнування зазначених шкіл по політичних мотивах у зв’язку з обвинуваченням в «космополітизмі». У результаті надалі нова московська школа виявилася тісно пов’язана з політичною системою, а надалі - з дискримінацією інакомислячих.
Проте вітчизняна психіатрія має свій оригінальний зміст й історію, у цілому наповнену гуманістичним змістом. Перший посібник із психіатрії й використання терміна «психіатрія», запропонованого німецьким лікарем Johann Reil (1803), у Росії опублікував П.А. Бухановский в 1834 році. Воно називалося «Щиросердечні хвороби, викладені згідно початкам дійсного навчання психіатрії загалом, приватному й практичному викладі». Імовірно саме П.А. Бухановский (1801-1844) був також родоначальником нозологического напрямку. Крім того, він першим у Росії почав викладання психіатрії в Харківському університеті з 1834 по 1844 роки на кафедрі хірургії й щиросердечних хвороб. Надалі посібника із психіатрії в Росії були опубліковані П. П. Маліновським (1843). Пізніше, в 1867 році И.М. Балинским створена окрема кафедра психіатрії Військово-медичної академії Санкт-Петербурга, а в 1887 році А.Я. Кожевниковим - клініка психіатрії при МГУ. В 1887 році С.С. Корсаків описав алкогольний психоз із поліневритом (корсаковский психоз), що став однієї з перших нозологических одиниць у психіатрії. В 20- 30-х роках XX століття П.Б. Ганнушкин систематизує динаміку психопатій, а В.М. Бехтерев уводить поняття психофізики масових психічних явищ. Ці дані передбачив у своїй дисертації «Фізичні фактори історичного процесу» (1917) А.Л. Чижевский при описі психічних епідемій протягом 2000 років. Значним явищем був випуск в 1923 році підручника В.П. Осипова й нейрогенетические дослідження 30-40-х років С.Н. Давиденкова. Клінічні й аналітичні дослідження розладів мислення Е.А. Шевалева в 20-30-х роках перевершували кращі зразки світової науки того часу. Роботи Л.С. Виготського й А.Р. Лурия, а надалі В.В. Зейгарник й Е.Ю. Артем’євій дозволили створити оригінальну вітчизняну патопсихологію, що значно вплинула на діагностичний процес у психіатрії. У період другої світової війни дослідження М.О. Гуревича й А.С. Шмарьяна уточнили зв’язок органічних поразок і психопатологічних розладів і створили «мозкову» психіатрію, засновану на функціональній й органічній морфології. У клініці Корсакова й психіатричній клініці Казанського університету наприкінці 40-х - початку 50-х років були проведені одні з перших психохирургических операцій при шизофренії, у яких брав участь А.Н. Корнетів. Основоположниками вітчизняної дитячої психіатрії вважаються Г.Е. Сухарева й В.В. Ковальов, сексопатології - А.М. Свядощ і Г.С. Васильченко, а психотерапії - Б.Д. Карвасарский.